Протягом 1990-х років розвиток екологічної політики країн Центральної й Східної Європи (ЦСЄ) визначався дією двох різних імперативів. Необхідно було, по-перше, реагувати на екологічну спадщину комуністичної доби, а по-друге, вирішувати проблему гармонізації з екологічною політикою Європейського Союзу (ЄС).

Наслідком сплеску екологічної активності на початку 1990-х років стали прийняття низки нових законів, увага до екологічних аспектів приватизації та експериментування з новими ініціативами, зокрема застосування еколого-економічних інструментів, таких як оподаткування викидів у довкілля і торгівля квотами на викиди. В деяких випадках це призвело до ухвалення прогресивних законів, що іноді навіть якісно перевершували існуюче екологічне законодавство ЄС. Однак через складність трансформаційних процесів в країнах ЦСЄ питання природного довкілля практично зійшли з авансцени, поступившись місцем іншим болючим проблемам. [Далі]

Кінбурнська коса (півострів) – унікальний природний комплекс, що зберігся у відносно незміненому стані протягом тисячоліть до наших днів.

Розташований на межі суші і моря, лиманів і напівпустель, пов’язаний з ландшафтами Геродотової Гілеї, Кінбурн є останнім на сьогодні притулком для мільйонів живих істот, в тому числі популяцій кількох унікальних для світу і Європи видів.

Через століття буремних подій – розвиток і занепад античних цивілізацій, Отоманської і Російської імперій, добу Козаччини і СРСР, які наклали свій відбиток на його природу, Кінбурн доніс в третє тисячоліття залишки реліктових і ендемічних видів і ценозів, первинних екосистем. Зараз важко переоцінити їх роль як складової гено- та ценофонду біосфери в умовах екологічної кризи, що переживає сучасне суспільство.[Далі]

Як і інші країни, що колись входили до комуністичного блоку (як радянські “республіки”, або як країни-сателіти), Україна має здійснити болючу, але неминучу, трансформацію, щоб подолати спадщину державного соціалізму. Більшість людей у 27 посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і колишнього Радянського Союзу* сприйняли з радістю крах комунізму.

Проте, коли ейфорія від падіння “залізної завіси” та демонтажу пам’ятників Леніну вщухла, люди опинились перед лицем корупції, економічного занепаду й масштабної екологічної деградації, що залишились у спадок від попереднього режиму. Більше того, гнітючий державний контроль і бюрократизація протягом кількох поколінь поширили у людей відчуття власного безсилля, недовіру до суспільних інститутів та апатію.

За цих обставин може здатися недоречним говорити про сталий розвиток. Але, насправді, він може стати вкрай необхідним. Люди, що живуть у посткомуністичних “перехідних країнах”, покладали великі сподівання на перехід до демократії і ринкової економіки, та вірили, що така трансформація швидко змінить їх життя на краще. Однак надто часто вони бачили, як розбивалися їхні надії.

Нинішні реформи часто неспроможні навіть відновити попередній рівень життя, не говорячи вже про те, щоб його істотно підняти. Посткомуністичним країнам потрібне нове бачення привабливого майбутнього – кращого не тільки порівняно з важким сьогоденням, але кращого за ті перспективи, які здатний забезпечити нинішній курс. Парадигма сталого суспільства може забезпечити таку візію, а перехідний стан цих країн дає нагоду сформувати нові очікування та скерувати розвиток цих країн у напрямку до сталості.[Далі]