Кінбурнська коса (півострів) – унікальний природний комплекс, що зберігся у відносно незміненому стані протягом тисячоліть до наших днів.

Розташований на межі суші і моря, лиманів і напівпустель, пов’язаний з ландшафтами Геродотової Гілеї, Кінбурн є останнім на сьогодні притулком для мільйонів живих істот, в тому числі популяцій кількох унікальних для світу і Європи видів.

Через століття буремних подій – розвиток і занепад античних цивілізацій, Отоманської і Російської імперій, добу Козаччини і СРСР, які наклали свій відбиток на його природу, Кінбурн доніс в третє тисячоліття залишки реліктових і ендемічних видів і ценозів, первинних екосистем. Зараз важко переоцінити їх роль як складової гено- та ценофонду біосфери в умовах екологічної кризи, що переживає сучасне суспільство.

Екосистемне значення природних комплексів Кінбурну знайшло відображення в схемі Національної екомережі (формування якої передбачено законами України), оскільки тут перетинаються чотири природні коридори національного рівня: Азовсько-Чорноморський прибережний і морський (широтні, біомно-зональні) та Дніпровський і Бузький (меридіанні, річкові).

Збереженість цих ландшафтів до сьогодні пов’язана з їх специфічністю, оскільки тут широко представлені труднодоступні болотяні, піщані й аквальні еко- та біотопи, а також їх географічною віддаленістю.

Водночас, несталий розвиток суспільства, зокрема й українського, що екологічно-незбалансованим чином вимагає все нових ресурсів і простору, загрожує сьогодні й Кінбурну, тому мова вже йде про його порятунок як природного феномена.

Кінбурн – своєрідний прихисток червоно- та зеленокнижних видів та угруповань, унікальних біо- та екотопів боліт та піщаних гряд, лиманів та озер, лісових оаз-колок (унікальних, бо в інших місцях їх вже „освоїли”. Що з того вийшло, можна побачити в Коблево).

Основні загрози Кінбурну зумовлені чинниками господарського освоєння території: розорюванням і залісненням (з наступними пожежами), знищенням унікальних орхідних полян через їх використання для пасовищ і забудови, розбудовою туристичної інфраструктури. Всі ці види діяльності є небезпечними для вразливої місцевої природи, часто є несумісними з підтриманням тендітної екорівноваги екосистем півострова, і з часом перетворять, якщо не будуть припинені, цю місцевість в пустелю, непридатну для життя навіть людей.

Протягом історичного періоду природні комплекси півострова суттєво змінювалися. Останні такі зміни (радянської доби) були пов’язані зі спробами масового заліснення, яке не всюди було потрібне і не всюди було вдалим. Були ще спроби меліорації, іригації та розвитку сільського господарства, хоча й менш масштабні. На півострові також були створені об’єкти природно-заповідного фонду – ділянки Чорноморського біосферного заповідника та регіонального ландшафтного парку „Кінбурнська коса”. Однак „фішка” сьогодення – приватизація. І це те явище, якому навіть такій, болотяно-піщаній, природі важко протистояти.

Недотримання екологічного законодавства

Слід зазначити, що на сьогодні екологічне законодавство України дозволяє достатньо системно управляти процесами як використання природних ресурсів, так і просторового розвитку, – „на папері”. В „житті” ж йдеться про значні проблеми, пов’язані з впровадженням норм екологічних правових документів.

Так, наприклад, сфера живої природи умовно захищена десятками міжнародних і національних актів, однак практика їх застосування свідчить про регулярну неправову діяльність як громадян, так і державних інституцій різного рівня. Це ж стосується і норм загальноекологічного, галузевого, цивільного і кримінального законодавства – йдеться про закон про екологічну експертизу, Водний і Земельний кодекси, Адміністративно-процесуальний та Кримінальний кодекси тощо. Як результат, влаштовуються чи виникають пожежі, в яких гине все живе, косяться і розорюються орхідні поляни з видами, віднесеними до Червоної та Зеленої книг, а представницькі та виконавчі органи влади поза встановленою процедурою приймають планувальні, розпорядчі та приватизаційні документи.

В частині дотримання вітчизняного екологічного законодавства мова йде про виконання багатьох статей базового закону про охорону навколишнього природного середовища, а також законів про природно-заповідний фонд, про Червону книгу, про тваринний світ, про рослинний світ, про затвердження Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі і власне програми, про затвердження Загальнодержавної програми охорони довкілля Азовського та Чорного морів і самої програми, про екологічну мережу, Водного кодексу, постанови Верховної Ради України від 1992 р. тощо.

Окрім того, мова йде про десятки підзаконних документів – процедурних (порядків, положень, правил, методик, інструкцій), спеціальних (наприклад, щодо Зеленої книги /1997, 2002/) та організаційних, а також про концептуальні документи, схвалені Кабінетом Міністрів України (наприклад, концепція збереження біорізноманіття /1997/), й концепції програм (охорони довкілля морів /1998/ та збереження біорізноманіття /2004/), тощо – всі ці документи все ще не працюють відповідним чином на Кінбурні.

Важливо згадати і положення спеціальних правових документів, які повинні знайти застосування на Кінбурні, – закони про екологічну експертизу та про ратифікацію Оргуської конвенції. Оргуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, передбачає широку участь громадян в усіх процедурах, пов’язаних з діяльністю, що впливає на природне середовище. І ці норми ще мають бути втілені в життя.

Можна констатувати, що зазначені документи несуть дух і букву Програми ООН „Порядок денний на 21 століття” (Ріо-де-Жанейро, 1992) і концептуально відповідають підходам Римського клубу щодо засад невиснажливого (сталого) розвитку, а також імплементують в Україні відповідні міжнародні правові документи, стороною яких є Україна, й виконання яких все ще не впроваджено прийнятним чином.

Міжнародний аспект

З огляду на еколого-біологічні й ландшафтно-екосистемні характеристики Кінбурну та беручи до уваги вимоги світових і європейських правових документів у сфері природного довкілля, чинними для України в цій ситуації є:

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972, Париж)
Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища снування водоплавних птахів (1971, Рамсар, Іран)
Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (1979, Бонн)
Угода про збереження афро-азіатських мігруючих птахів (1995, Гаага)
Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995, Софія)
Конвенція ООН про біорізноманіття (1992, Ріо-де-Жанейро)Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням (1994, Париж)
Європейська ландшафтна конвенція (2000, Флоренція)Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992, Бухарест)
Протокол про збереження біорізноманіття та ландшафтів Чорного моря до Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (2002, Софія)
Стратегічний план дій для захисту та відновлення Чорного моря (1996, Стамбул)

Зазначені документи мають безпосереднє відношення до екосистем Кінбурну, частина з них мають дочірні угоди, протоколи (є ще й чинні в Україні загальні міжнародні акти щодо морського довкілля чи юридичних процедур).

Всі ці міжнародні документи порушуються, іноді в кількох статтях чи пунктах.

Слід очікувати, що найближчим часом відповідні міжнародні організації зацікавляться ситуацією на півострові. Ряд видів рослин і тварин знаходяться також в „червоних” списках Міжнародної спілки охорони природи (МСОП-IUCN) та Європейської економічної комісії (UN/ECE).

Тому мова йде про принципову обставину щодо ситуації з Кінбурном – це концептуальні порушення Україною міжнародних довкільних домовленостей політичного характеру. Йдеться як про конкретні положення зазначених вище правових актів, так і про дух фундаментальних політичних документів сучасності:

Декларації конференції ООН про довкілля і розвиток (1992 рік, Ріо-де-Жанейро),

Міністерських декларацій про захист Чорного моря від забруднення (7 квітня 1993, Одеса; 14 червня 2002, Софія),

„Цілей тисячоліття” ООН (2000 рік, Нью-Йорк),

Декларації саміту ООН зі сталого розвитку (2002 рік, Йоганесбург),

Київської міністерської декларації 2003 року, схваленої на Конференції „Довкілля для Європи” представниками 55 держав в Києві.

Окрім того, в Києві було підписано Протокол про стратегічну довкільну оцінку. Цей протокол передбачає зобов’язання держав організувати процедуру оцінки можливого впливу програм, документів різного рівня, будь-якої діяльності в довгостроковій перспективі у зв’язку з можливими наслідками для природного довкілля (наприклад, через 50 років). Це є очевидним велінням часу через обмеженість можливостей екосистем планети, як і планети в цілому, що вимагає системного планування соціально-економічної діяльності з врахуванням природних обмежень. Хоча в Україні це розуміють ще не всі, причетні до впливу на довкілля. І ця невідповідність слів і справ засмучує не менше, ніж неекологічна практика „в натурі”.

Необхідність еколого-економічного підходу

Мова не йде про заборону на господарську діяльність на Кінбурні, а йдеться про потребу її екологізації в умовах вразливих екосистем. Така екологізація, по-перше, передбачена законодавством, міжнародним та українським, по-друге, вона може бути економічно доцільною, по-третє, вона сприятиме збереженню природи півострова для майбутніх поколінь. Базовим чинником має бути максимальне збереження традиційного укладу життя на Кінбурні і вписування в нього цивілізаційних елементів.

Першочерговим кроком мало б стати системне планування діяльності на основі невідкладного створення національного природного парку, в рамках менеджмент-плану якого необхідно охопити всі основні функціональні завдання території, починаючи від природоохоронної. Парк може стати лабораторією іновацій, впроваджувати енергозберігаючі й зелені технології, сонячну і біодизельну енергетику, сприяти легкому туризму, який буде базуватися на материку, не потребуючи важкої інфраструктури на півострові.

В стратегічній перспективності зазначеного переконують сучасні тенденції, коли цінується натуральне і природне, а зелений туризм стає однією з прибуткових сфер зайнятості, вигідним продуктом і послугою, насамперед такі його види як спостереження за птахами і дельфінами.

Це стане реальністю в умовах співпраці місцевих мешканців з управлінцями, екологами, громадськими організаціями, освітянами та журналістами. Місцеве самоврядування може продемонструвати зразок дбайливого відношення громадян до їхнього близького довкілля, пам’ятаючи, що жадібний платить значно більше і що сьогоднішнє бажання отримати легкий і швидкий прибуток коштуватиме дорого – спочатку збіднення природи півострова, а далі – знищення Кінбурну як перлини Причорномор’я, перетворення унікального куточка в смітник.

Спостереження: місцевий колгосп має назву „Свідомість”. Може, Провидіння проявиться, і з’явиться свідомість?

Кінбурн вартий того, щоб бути збереженим для завтрашнього дня. А сьогодні українці – на півострові, в Очакові, в Миколаєві і Херсоні, в Києві і Донецьку – проходять тест на цивілізованість. Ми ж його пройдемо, чи не так, панове?

Післямова.

Після того, як були написані ці рядки, мали місце масові масштабні лісові пожежі (вони пройшли в засобах масової інформації як „пожежі в Херсонській області”). Горів Кінбурн. Горів, як і кілька років тому, чи й ще серйозніше. І ці пожежі – як знак, як символ. Символ того, що за все треба відповідати – і за ліси, посаджені „не там”, і недопалки, кинуті „не туди”, і відсутність повноцінної системи попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій (людей, системи інформування і планування, техніки і технологій). І хай нас ці тривожні події спонукають до співпраці заради природи, людей і держави. Ми цього варті.

І ще. В останньому числі журналу „Віче” (серпень, 15/2007), де Кінбурну присвячено цікаві і глибокі матеріали В.Бушанського, Є.Рахновецького та С.Горобець, надруковано, зокрема, статтю під заголовком „Чи візьметься Віктор Ющенко рятувати півострів?”. З огляду на події, що сталися після виходу статті (згадані пожежі), та особисту участь президента в рятувальних заходах, візьметься. Важливо, щоб це не обмежилося гасінням пожежі і щоб уся громада свідомо зберегла Кінбурн і започаткувала тим самим нормальне облаштування життя і на півострові, і в Україні, пам’ятаючи, що природне довкілля – наш шанс на людське життя і сьогодні, і завтра, коли закінчаться нафта, газ і метали, а люди зрозуміють, що гроші не можна їсти. І на той світ з ними теж не пускають, ні з хатинками, ні з джипами.

Хочеться вірити в невідворотність розуміння цього і навернення нашого суспільства до цінностей справжніх, таких як здорові свідомі люди в природному довкіллі.