Турецькі рецепти для української «економічної кухні»
У травні 2013 року Анкара виплатила МВФ решту боргу, поклавши край тому, що багато турків сприймали як довгу історію приниження. Туреччині надали обнадійливий інвестиційний рейтинг, і зарубіжні капітали потекли до країни, як ніколи раніше. До 2016 року економіка Туреччини була чи не найкращою у світі.
Експорт Туреччини (товарів та послуг) за 2016 рік становив 160 мільярда доларів, і це після спаду на 10% порівняно з 2014 роком. Експорт України за 2015 рік становив лише приблизно 48 мільярдів доларів. У Туреччині такі показники були в період до 2003 року, але потім країна зробила істотний ривок у розвитку економіки, і багато в чому за рахунок асоціації з ЄС та… відмови від співпраці з МВФ.
Сьогодні середня офіційна заробітна плата в Туреччині становить близько 1000 доларів США і продовжує зростати. За рівнем ВВП на душу населення Туреччина у кілька разів випереджає Україну. Україна так само могла б скористатися моментом і реалізувати на практиці ті можливості, що їх надає статус асоціації з ЄС. Проте… Чомусь нам це ніяк не вдається. І про те, що у «двітисячіенному» році ми плануємо погасити борг перед МВФ наш прем’єр навіть не згадує. Швидше навпаки. Нова стратегія управління держборгом, що її ухвалив Кабінет Міністрів України 2018 року, зводиться до простої ідеї — «щоб віддати, потрібно ще позичити» («День» від 23 серпня 2018 року).
За останні п’ять років я написала багато матеріалів про співпрацю України з МВФ, і навіть стала учасницею тренінгу-семінару для журналістів від фонду, що проводився у Відні і мав допомогти нам (журналістам) краще розумітися на політиці, місії та інструментах фонду. Але я вперше пишу про історію відмови країни від співпраці з МВФ як про історію успіху, а не поразки. Хоча, чесно кажучи, не все в цій «турецькій казці» є безхмарним й однозначним. І матеріал цей не про те, що Україна може також, а радше про те, що це (віддати всі борги) в принципі можливо. Якщо ставити мету і прямувати до неї.
СТРУКТУРА ЕКСПОРТУ
«Експорт Туреччини утворився не на порожньому місці. За місце на світовому фінансовому ринку потрібно боротися», — сказав мені під час інтерв’ю в редакції «Дня» Голова Ділової Ради Туреччини та України Расім БЕКМЕЗДЖІ. Я винесла цю цитату в заголовнок у своєму нотатнику і підкреслила двічі. Історія прощання з МВФ для Туреччини — це історія битви за свого виробника.
Для багатьох в Україні експорт товарів з Туреччини пов’язаний із фруктами і продукцією легкої промисловості. Так воно і є, Туреччина справді виготовляє і експортує продукти харчування і продукцію легкої промисловості. Але якщо подивитися на структуру експорту Туреччини, частка продуктів харчування в загальній структурі експорту Туреччини займає лише 10%, тоді як в Україні всі 40%. Проте частка продукції машинобудування в загальній структурі експорту Туреччини понад 25%, а в Україні не сягає навіть 10%, а раніше було 18%. Україна втрачає свій потенціал як експортер автомобілів і механізмів і переходить на експорт продуктів харчування, як слаборозвинена країна. Близько тридцяти років тому близько 50% всього експорту Туреччини теж становили продукти харчування. Але тепер на першому місці за експортом товарів у Туреччині автомобілі.
Що ж зробила Туреччина в рамках асоціації з ЄС, що дало їй змогу так злетіти в експорті продукції машинобудування? Вона просто організувала виробничу кооперацію з ЄС з виготовлення продукції машинобудування в Туреччині під європейські бренди на давальницькій сировині, паралельно підвищивши мито на імпорт автомобілів до 180%, розповідає Бекмезджі. Так, Туреччина за 2015 рік продала на експорт легкових автомобілів на суму 12,8 млрд дол. При цьому головним покупцем цієї продукції були. країни ЄС. За 2015 рік Туреччина закупила комплектуючих для виробництва легкових автомобілів на суму 14,2 млрд дол. Триває кругообіг товарів і машин.
Туреччина закуповує багато товарів в Китаї, але це передусім сировина для легкої промисловості і комплектуючі для побутової техніки. Виходить, що Туреччина, купуючи в Китаї напівфабрикати, виготовляє одяг і постачає його до європейських країн. Найбульшим покупцем турецького одягу є. Німеччина. Окрім того, Туреччина у виробничій кооперації з Китаєм виготовляє побутову техніку під китайськими брендами і теж постачає її ЄС.
Туреччина купує зерно, соняшникову олію та інші продукти харчування в Україні, після чого товар дістає турецьке фасування, маркування турецького виробника і прямує на експорт до країни Близького Сходу та Північної Африки .
ЯК УСЕ РОЗПОЧИНАЛОСЯ…
«1994 року я поїхав начатися до Ташкента. Поїхав, тому що на той час у Туреччині складно було знайти роботу. З 1990 року до 2002-го в Туреччині змінилося 11 кабінетів міністрів,— згадує Бекмезджі.— Щороку новий прем’єр-міністр, щороку — новий план».
Політична, економічна, соціальна криза — умови, в яких 12 років жив турецький народ.
«Рівень медицини був у рази гіршим, ніж в Україні. Про страховку, соцпакети й мови не могло бути. У лікарнях ліків не було. Хочеш дитину до садка віддати — йди, домовляйся, до школи — домовляйся. Так ми жили до 2002 року», — розповідає Бекмезджі.
2002 року до влади прийшов Раджеп Таїп Ердоган.
«Ердоган поставив собі за мету позбавитися МВФ», — каже Бекмезджі. І союзником у цій боротьбі обрав… турецьку промисловість.
Влада в Туреччині придумала і запровадила багато різних прямих і непрямих інструментів підтримки вітчизняного виробника: держзамовлення, державне приватне партнерство, стимулювання експорту, податкові преференції, ревізія держмайна та приватизація «хронічно» неефективних держпідприємств. Тобто, незважаючи на те, що Ердоган сприймається у світі як авторитарний лідер, набір інструментів у боротьбі з борговою залежністю й економічною відсталістю Туреччини був багатоманітний. Що ще раз підтверджує спостереження професора Еріка Райнерта: «Не важливо, хто при владі — комуніст, соціаліст чи лібертаріанець, бувають періоди в житті країни, коли ти використовуєш весь набір інструментів».
«2003 року я продавав в Україні керамічні вироби з Туреччини. Будь-яку рекламу тут нашої продукції мені компенсували 100%», — розповідає Бекмезджі.
Система працювала через посольство.
«Фотозвіт, фінансовий звіт, перекладаєш турецькою мовою та йдеш до торговельного аташе. Він це питання візує. Після цього з пакетом документів ми їхали до Туреччини і отримували свої гроші протягом одного-двох місяців», — згадує турецький бізнесмен.
Також відшкодовувалися витрати на навчання: семінари, тренінги та торговельні виставки.
«У країнах, які були визнані Туреччиною стратегічно важливими ринками збуту, а серед них звичайно є Україна, для турецьких виробників були запроваджені дуже активні інструменти підтримки. Підтримка могла досягати 70% бюджету на просування товару чи послуги», — каже Бекмезджі.
І сьогодні в будь-якому торговельному центрі Києва можна зустріти турецький одяг. «Ви думаєте, що вони оренду платять? Ні. Є ще одна система підтримки — TUKRQUALITY. Якщо ти піднявся до певного рівня розвитку, створив світовий бренд, можеш акредитуватися в міністерстві економіки Туреччини за системою TUKRQUALITY, то держава тобі відшкодовує до 100% витрат на оренду», — розповідає Бекмезджі.
І все це Туреччина примудрялася і примудряється робити в обхід заборон і обмежень Світової організації торгівлі (СОТ), членом якої є.
Секрет у тому, що вся підтримка відбувається не безпосередньо державою, а через спеціально створений Фонд, який поповнюється з «інших джерел», стверджує наш співбесідник.
Відповідно, подивитися статистику витрат на таку кампанію підтримки ми не змогли.
ЗВІДКИ ГРОШІ
2008 року, коли Ердоган вирішив не підписувати нову угоду Stand by з МВФ, у світі вирувала фінансова криза. І, звичайно ж, це викликало паніку в багатьох Бізнес Асоціацій. Але минуло п’ять років. І 2013 року Туреччина віддала свою останню шану МВФ, при тому, що не були урізані жодна зі статей витрат держави.
«Туреччина підписала з МВФ першу угоду 1961 року, а 2013 року ми все сплатили. За цей час у нас було підписано близько 20 угод. І стали жити краще лише тоді, коли відмовилися від співпраці», — жартує Бекмезджі.
Але звідки гроші? Державний міністр з питань економіки Алі Бабаджан, який розробляв схему погашення боргів Туреччини перед МВФ, зараз в опозиції. І, на жаль, на час підготовки цього матеріалу до друку нам не вдалося з ним зв’язатися.
У березні 2016 року США заарештували іранського 33-річного бізнесмена, власника Royal Holding A.S. Резу Зарраба за звинуваченнями в організації фінансової схеми, що дозволяє іранському уряду відмивати сотні мільйонів доларів і уникати економічних санкцій. 2014 року Зарраб опинився в центрі скандалу з хабарами, в який виявилася втягнутою і влада Туреччини. Зокрема, 33-річний Зарраб і два його напарники звинувачуються в тому, що протягом п’яти років через мережу компаній і турецький державний банк вони здійснювали різні банківські махінації, що порушували міжнародні санкції проти Ірану. Всі ці звинувачення — удар по президентові Туреччини Реджепу Таїпу Ердоганові, який неодноразово наполягав на тому, що звинувачення в корупції проти нього та його оточення є не більше ніж спробами державного перевороту. У Туреччині у Зарраба був створений імідж мецената і філантропа. У ЗМІ трапляються версії, що за бізнесом іранського трейдера стояв сам прем’єр Туреччини. Схема була проста: через рахунок у турецькому державному банку гроші з продажу іранської нафти заводилися до Туреччини і виводилися на купівлю золота. У певний час імпорт золота в Туреччині виріс у 10 разів. Американці, мабуть, це помітили, нарешті, і прикрили цю схему, а самого бізнесмена заарештували. Державний банк Туреччини отримав попередження, а його гендиректор був теж арештований.
ЧОМУ В УКРАЇНІ НЕ ТАК
Мій співрозмовник Расим Бекмезджі зараз продає свій бізнес і нерухомість в Україні та планує повертатися до Туреччини. До 2014 року у нього було досить успішне виробництво сантехнічного устаткування в Київської області. Товар продавався, був когерентний за ціною і вигідний за прибутком. Але потім втрата східного ринку України, падіння купівельної спроможності українців і… підписання Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС зробило бізнес Бекмезджі нерентабельним.+
«Імпортувати до України стало легше, ніж виробляти», — каже бізнесмен.
«В економіці потрібні інвестиції. Інвестиції приходять туди, де є прибуток. Прибуток народжується від дефіциту. Якщо немає дефіциту, не буде прибутку. Зараз в Україні немає дефіциту. Не тому що Україна обрала вільні економічні стосунки з усіма. Сама — слабка. Потребує захисту, а грає ніби вона — «чемпіон світу». В Україні експортний виторг трохи більше 30 мільярдів доларів на рік, а вона відкриває свій ринок для Німеччини, в якої трильйон доларів».
P.S. Дякуємо за підтримку в підготовці цього матеріалу Українській асоціації Римського клубу.