Людство, будучи рівним Богові в свободі волі, не дуже прагнуло бути провідником волі Творця. Здебільшого воно чинило сваволю. Це особливо яскраво видно в останні пів століття з часів “просвітництва”. “Людина через свій егоїзм та пристрасті до насолод спотворить природу, в якій вона живе, готуючи загибель собі та собі подібним”, – писав Ж.Б.Ламарк. Прагнення насолод та матеріального успіху перемогло прагнення праведности. Духовна ущербність епохи індустріального суспільства матеріалізувалася в “оргії” XX століття.

Суспільство, зорієнтоване на споживання матеріальних благ і на конформізм, поступово вироджується як людське суспільство. Воно є спокушеним і вимагає щораз нових спокус. Воно зорієнтоване на Спокусника, а значить зорієнтоване на смерть.

Простий ланцюжок: спокуса – бажання – задоволення. Це замість повноцінних людських взаємин, замість чести, гідности. Любов, справедливість, пошук істини, співчуття, надія – перестають бути цінностями нашого часу. Вони гаснуть. Між серцем людини Західної цивілізації і Богом ліг комфорт, насолода, спокуса. Людина надто явно рухається до самознищення, створюючи свій комфорт за рахунок невідтворюваних ресурсів природи.

Не забудьмо, що до Західної цивілізації належав колишній СРСР. Належить і Україна. На нашому терені Бога витіснили з серця людей не комфортом. Результату досягнуто граничним дискомфортом суспільного буття, від якого серце людини заніміло. Ця частина Західної цивілізації сподвиглася не на безбожжя – на богоборство. Чорнобиль – яскрава зірка біди та духовного спустошення. Люди забули, що природа є Божим творінням, храмом Божим. А “Хто спустошить храм Божий, того покарає Бог” (ІКор 3.17).

Минуле XX століття – століття, проведене людством у оргії. Що робити після оргії – питання, що його ставлять філософи сучасної Европи. А й справді що?

Вочевидь потрібна переорієнтація свідомости. Людина мусить стати “суб’єктом, що виражає волю Бога”. Смирення. Усвідомлення гріха. Каяття… Формування влади, що орієнтує суспільство і людину на добро – це кроки після оргії. Спрямування на оптимізацію споживання матеріальних благ і на збільшення духовних потреб. Покищо Західна цивілізація не після оргії – вона усе ще в ній. Зміна духовної орієнтації не відбулась. Людина не покликала у своє серце Бога. Бог для Заходу і далі мертвий. А для України?..

Ракурс стосунків “людина – природа” – лише фраґмент буття. Він доповнюється визначальними ракурсами “людина – людина” і “людина – Бог”. І всі ці координати взаємодій захаращені в нашому часі смертоносними нашаруваннями. Людина до людини ставиться можливо ще гірше, ніж до природи.

Отруєння середовища людського спілкування, думаю, ще страхітливіше за екологічне забруднення. Саме Слово девальвоване. Слово цього світу ніщо. Ми часто німі і глухі, хоч говоримо і слухаємо, бо між тим, що ми говоримо і що чуємо, і тим, що воно мало б означати – прірва. Сміттєзвалище. Як почути людину в цьому бруді? Людина відчуває себе безпорадною, самотньою. Вона охоплена страхом, їй залишається тільки вклонятися своїм ідолам (комунізмові, доларові, лібералізмові й таке інше) і підкорятися своїм бажанням. Конформізм – це спосіб ужитися зі страхом, що є гріхом невіри.

Сьогодні людство ще далі від Бога, ніж колись греки чи римляни. Як і вони, ми живемо без заборон. Але вони не знали Христа і не чули від Нього Заповіту любови до людей і всього творіння. Христос прийшов з цим до нас. Наша відповідь – XX століття.

Стосунки людини і Бога порушені гріхами. Засмічені утилітарним використанням Бога як арґументу у боротьбі одних груп людей супроти інших. “Сила” розуму, замішана на гордині, підняла людство на богоборство. І опустила людину до рівня, нижчого за дикуна, нижче худоби. Щоб побачити Бога, треба прагнути Правди, мати чисте серце… Та де! Воно так захаращене, зачерствіле, що тільки Бог знає, що з ним робити… У сучасних західніх інтелектуалів можна прочитати таке: XXI століття буде містичним, або його взагалі не буде. Виглядає, що так.

Можна дискутувати про соціально-економічні механізми переходу людства до “сталого розвитку” через використання ринкових важелів і стимулів, але залишається ключова проблема: самої людини. Людина з порожнім серцем, яке не має любови, знівечить будь-яку добру ідею. В світі, де домінують матеріальні інтереси, а не вищі цінності, ідея “сталого розвитку” не може бути реалізована в принципі. Так є тому, що ця ідея не утилітарна, а ціннісна, і лише в цих координатах вона може бути розв’язана.

“Ми сповідуємо індивідуалізм, свободу і віру в Бога, але ці цінності виглядають досить кволими, бляклими в порівнянні з реаліями насильницького конформізму організованих людей, що керуються принципом гедоністського матеріалізму” (Фром). Заходу важко, якщо взагалі можливо, радикально змінити свої ціннісні орієнтири, а, отже, вийти з цивілізаційного глухого кута. Україна, не маючи історичної та соціально-психологічної інерції і геть зашкарублого серця, спроможна на цивілізаційному рівні дати адекватну відповідь на виклик часу. То тільки можливість. Але вона є !

Ми хочемо включитися в “европейський і світовий цивілізаційний процес”, який базується на “сучасних світоглядних принципах”, – читаємо в статті (Віктора Вовка – див. нижче) про “сталий розвиток”. Що то за принципи, які суб’єкти світового цивілізаційного процесу їх дотримуються? Ким вони визначені? І головне – чи є ті принципи наслідком усвідомлення катастрофічности для Західної цивілізації відходу від Христа?

Українська людність має сьогодні з надією попросити Бога очистити наші серця. У нас є шанс звернути з широкої “цивілізаційної” маґістралі, що веде до прірви, і навернутися на дорогу буття. Буття, а не споживання, яке на Заході замінило саме життя. Однак у межах сучасних реальних, а не декларованих цінностей Західної цивілізації таке навернення неможливе. Україна мусить виробити нові цивілізаційні принципи. Йдеться не про включення України в існуючий цивілізаційний процес. Йдеться про започаткування нового цивілізаційного процесу. На тому наріжному камені, який відкинули будівничі індустріальної Західної цивілізації.

* * *

Віктор ВОВК, к.ф.-м.н.

ЗА І ПРОТИ ТЕЧІЇ? УКРАЇНА І ВИКЛИКИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Сучасна індустріальна цивілізація, що стрімко розростається, вичерпує існуючу ресурсно-екологічну нішу та поступово входить в епоху планетарної кризи, яка охоплює різноманітні аспекти людського життя. Недопустити подальшого розгортання цієї кризи – чи не головне завдання людської цивілізації у ХXI столітті. Тому природними є спроби розробити певні довгострокові прогнози та сценарії світового розвитку як на основі математичного моделювання, так і на базі суспільно-інституційної аналізу.

У 1970–71 pp. науковці Масачусетського технологічного інституту (МТІ) на замовлення Римського клубу здійснили дворічне дослідження довготермінових наслідків загальної тенденції зростання чисельности населення, промислового і сільськогосподарського виробництва, споживання ресурсів та забруднення довкілля. Результати були оприлюднені у 1972 р. у відомій книзі “Межі зростання”, що широко обговорювалася як у наукових колах, так і в парляментах розвинутих країн Заходу. Ця книга висунула дві принципові тези:

– Якщо існуючі світові тенденції зростання населення, обсягів виробництва, виснаження ресурсів та забруднення довкілля залишаться незмінними, то протягом наступних 100 років буде досягнута фізична межа зростання на цій планеті з подальшим різким та неконтрольованим зменшенням населення та економічним занепадом.

– Людство спроможне змінити ці тенденції фізичного зростання і перейти до стану економічної та екологічної стабільности.

Завдяки цьому та іншим дослідженням була визначена принципова різниця між поняттями зростання (growth) і розвиток (development). Під зростанням розуміють збільшення обсягів, тоді як розвиток означає передусім розширення й реалізацію потенційних можливостей. Якщо зростання передбачає збільшення за кількісними параметрами, то розвиток наголошує на покращенні чи зміні якості. Існують певні межі зростання, але не існує меж для розвитку, на сталій основі.

Подальші різноманітні дослідження підтвердили висновок про необхідність переходу до нових принципів господарювання. Математичне моделювання й системний аналіз також показали, що суто технологічно-ринкова відповідь людства на виклики сьогодення не є перспективною.

Технологічний прогрес та ринкова гнучкість безумовно необхідні та важливі для досягнення сталого розвитку, але аж ніяк не головні. Вирішальним чинником виявляється ціннісна орієнтація людства, умовно кажучи його “мудрість”.

Залежність шляхів подальшого розвитку від домінуючих мотивів поведінки людей, суспільних цінностей та інститутів стає дедалі більш визнаною. Тому привертають увагу сценарії, що розглядають проблему більше у гуманітарній, ніж у математичній площині.

Глобальні сценарії подальшого розвитку розгалужуються в залежності від того, якою насправді буде відповідь людей на ті виклики, що постали перед ними на порозі XXI століття.

За сценарієм GEOpolity людство зрештою переходить до сталого розвитку, але з певною затримкою й шляхом розбудови нової структури управління, що жорстко координується на міжнародному рівні, тобто створюється щось на кшталт “світового уряду”. Цей сценарій змушує здригнутися європейців та американців, адже за ним можна розпізнати структури мислення, які століттями визначали обличчя азійських держав та суспільств, зокрема Китаю.

За сценарієм Jazz органи влади і широка громадськість, бізнес та поінформовані споживачі діють разом як партнери, бо інакше разом програють. Усі разом вони вчаться поєднувати ринкові механізми з екологічними вимогами і соціальними цінностями, й тим самим переосмислюють в значно ширшому контексті домінуючу сьогодні економічну доктрину.

За останні роки було розроблено кілька методів для порівняння стану національного довкілля і довгострокової сталости національної економіки різних країн. У жодному з цих досліджень Україна не має добрих результатів.

Також в Україні сформувалася за останні роки внаслідок недалекоглядної політики влади яскраво виражена сировинна й низькотехнологічна спрямованість експорту, відбувся занепад високотехнологічних галузей. Тим часом Україна конче потребує модернізації багатьох технологій та заміни інших на більш продуктивні й екологічно безпечні, особливо з огляду на застарілість та зношеність переважної частини промислової бази.

Відтак, можна зробити висновок про невпинний процес структурної, технологічної й ресурсно-екологічної деградації в Україні в 1990-ті роки та поступового виродження її економіки до рівня архаїчного індустріалізму.

Україна швидко перетворюється на сировинно-індустріальний придаток глобальної економіки з найбільш забруднюючими довкілля виробництвами. Ми мали б особливо стерегтися такої “перспективи”, адже саме на нашій землі сталася Чорнобильська катастрофа – наразі найнижча точка падіння традиційної індустріальної цивілізації з її екстенсивним та антиекологічним розвитком. Спроможність бізнесу знайти адекватний баланс між отриманням прибутку, збереженням довкілля та соціальною справедливістю буде одним із вирішальних чинників для успішного переходу до сталого розвитку в усьому світі.

В основі концепції еко-ефективности лежить ідея поєднання економічної та екологічної ефективности з метою створення більшого економічного добробуту з меншими втратами для довкілля.

Оскільки Україна успадкувала переважно неефективні, ресурсовитратні та екологічно брудні виробництва, концепція еко-ефективности може виявитися надзвичайно корисною для багатьох промислових підприємств і могла б допомогти їм зрозуміти перспективні шляхи їх виживання та подальшого розвитку в умовах глобального ринку. Завдання, що стоять перед Україною, вимагатимуть провідної ролі суспільно відповідального та сучасного національного підприємництва, а важливою складовою переходу до сталого розвитку має стати стратегія еко-ефективности.

На жаль, за деякими винятками, український номенклатурно-олігархічний бізнес виявився абсолютно неадекватним сучасним тенденціям та змінам, що відбуваються у світовій економіці. В діях вітчизняних підприємців домінує вузько утилітарний і тимчасовий підхід, що спрямований на швидке отримання надприбутків, не потребує врахування довгострокових тенденцій і не прогнозує наслідків у майбутньому. Крупні українські підприємці заклопотані передусім визискуванням прибутку з архаїчної індустріальної бази, що залишилася від часів СРСР й мало переймаються пошуком шляхів її модернізації та стратегією її перспективного розвитку. А розуміння того, що в сучасному світі кращі ресурсні й екологічні показники виробництва підвищують конкурентоспроможність підприємства на ринку, зокрема полегшують доступ на більш екологізовані ринки розвинених країн, поки що серед українських промисловців трапляється надто рідко.

Серед екологічних економістів набула популярности така теза: “Комунізм загинув через те, що не дозволяв цінам говорити економічну правду; капіталізм може загинути, якщо не дозволятиме ринковим цінам говорити екологічну правду.”

Тому екологічно та соціально сприятлива дія ринкових сил вимагає включення в механізм ціноутворення повної вартости екологічних та соціальних витрат, спричинених господарською діяльністю. Наприклад, використання такого економічного інструменту як запровадження податків на забруднення й використання природних ресурсів (ресурсопотік) одночасно зі значним зменшенням податків на працю – заробітну плату і зайнятість – з тим, щоб принципово змістити базу оподаткуваня, мінімізує негативні економічні наслідки і спроможне суттєво змінити ситуацію.

На думку екологічних економістів, саме таке суспільне регулювання, спрямоване на застосування потуги ринкових сил і стимулів, може виявитися одним з найбільш ефективних шляхів переходу суспільства до сталого розвитку.

Газета “Наша Віра”, число №10, 2003 рік